Перший крок відновлення довіри до влади

Всі ми добре знаємо, що прості (пересічні) українці дуже рідко використовують хороші епітети щодо українських політиків взагалі і представників влади зокрема. У нас ще викривлене розуміння словосполучення «політична еліта» щодо людей, які приймають найважливіші політичні рішення. Слово «еліта» означає кращість, обраність. Але такі ознаки людських якостей туляться до нашої еліти, переважно, як горбатий до стіни. Як уже говорилося, недовіра українців своїм корінням вросла у багатостолітню історію. Але найгірше те, що за двадцять два роки незалежності України нічого не змінилося на краще у вибудові стосунків між громадянами і владою. Яку б складову суспільного життя ми не взяли, — права людини, життєвий рівень, освіту, науку й медицину тощо — всюди мають місце руйнівні процеси. А ефективних спроб, окрім балачок, влада не демонструє: вона зайнята виключно собою і своїми проблемами.

Візьмемо для прикладу найважливіше для народу — оплату праці. Україна суттєво відстає від світових стандартів у цьому. У країнах Центральної і Східної Європи та СНД за міжнародним критеріями визначено рівень бідності. Тут вартість добового споживання складає 4,3 дол. США на особу. У країнах з розвинутою ринковою економікою критерій бідності — вартість добового споживання — становить 14,46 дол. США, або в 3,36 рази більший. За цим критерієм до категорії бідних в Україні належить майже половина населення, причому майже 15% живе у злиднях.

За даними обстеження Держкомстату в Україні налічується 2,6 млн. або 14% людей працездатного віку, які отримували менше гривні за одну відпрацьовану годину. Майже у половини працюючих (41,0%) погодинний заробіток був у межах однієї – двох гривень, а 13,5% працюючих заробляли 3 грн. за годину. За останні 10 років частка заробітної плати в ВВП України знизилась з 53,1 до 26% (офіційна заробітна плата) або до 46,8% (з урахуванням тіньової заробітної плати).

Ступінь соціальної нерівності в суспільстві можна характеризувати співвідношенням доходів 10% найбідніших і 10% найбагатших (так званий коефіцієнт децільності). Чим вищий ступінь нерівності, тим більша напруга в суспільстві, тим більша злочинність і інші соціальні болячки. У Фінляндії, наприклад, це співвідношення дорівнює 3 – 4. На жаль, наш Держкомстат такої статистики не веде, як замовчує і розміри найпоширеніших величин зарплати.

Але, виходячи із співвідношення офіційних зарплат чиновників і рівня бідності в Україні, співвідношення між бідними і лідерами держави перевищує сотні і сотні разів. Не вірите? Переконайтеся самі.

Президент В. Янукович у своїй декларації за 2012 рік оголосив, що він отримав дохід у сумі 20,4 млн. грн., включаючи 775 тис. заробітної плати і 15,6 млн. грн. письменницької авторської винагороди. Річна заробітна плата М. Азарова — 444 тис. грн., дохід С. Арбузова — 107 млн. грн., І. Соркіна — 1,5 млн. грн., Ю. Колобова — 481 тис. грн. Рівень бідності в Україні визначено сумою в 1,1 тис. грн. за місяць або 13,2 тис. грн. за рік. Розділіть і ви отримаєте разючий розрив у заробітках простих громадян і владоможців. А подивіться на олігархів, яких виховала влада — вони управляють її руками державою як приватною фірмою: статок 100–500 млн. дол. мають 53 особи; 500–990 млн. дол. — 12 осіб; більше 1 млрд. дол. — 12 осіб.

Цивілізований світ знає чимало прикладів, коли правителі у випадках криз якось намагаються бути ближче до свого народу, не купаючись у безглуздій розкоші. Той же Президент Кіпру Нікос Анастисіадіс вирішив скоротити розмір своєї зарплати на 25% і разом
з членами Кіпрського уряду відмовитися від належної їм тринадцятої зарплати.

Доволі показовим для України є досвід Естонії у переході від соціалізму до ринкової моделі економіки та правової держави. Сьогодні доходи держбюджету Естонії в 30 разів вищі, ніж у 1993 році. Відповідно пенсія зросла з 15 до 320 євро, середня зарплата з 45 до 850 євро. Країна має найменший державний борг з поміж членів ЄС. Але щоб цього досягти, Кабінет Міністрів сам показував приклад і жив дуже скромно. Март Лаар, який раніше працював учителем історії, продовжував мешкати разом із дружиною та двома дітьми в невеликій квартирі, яка обігрівалася дров’яною піччю й у якій була лише холодна вода, протягом усього свого прем’єрства, хоча за законом йому дозволялося переселитися у розкішні апартаменти (цікаво було б подивитися на обличчя наших лідерів, якби їм запропонували щось подібне).

Наразі нагадаємо, що Україна за 22 роки незалежності так і не спромоглася досягти рівня виробництва 1990 року.

Як бачимо, соціальною справедливістю у нашій державі і не пахне.

Не можна сприйняти інакше як юродствування М. Азарова, видрукувані в журналі «Кореспондент» №15 від 19.04.13р.: «Приходят такие вопросы ко мне в Fасеbоок: а почему ты получаешь такую высокую зарплату? Да потому, что не я ее, кстати, установил. Она была установлена в 2005 году моими предшественниками... Справедлива ли она? Ну, я, в принципе, считаю, что несправедлива».

Слава богу, ми тепер знаємо, хто це зробив для Миколи Яновича. Залишилося з’ясувати, яка зараза призначила місячну заробітну плату народним депутатам (так і хочеться слово народним взяти в лапки) біля 20 тис. грн. Тому ми пропонуємо вчинити інакше. Вираховується середній сукупний щорічний дохід в Україні одного громадянина-бюджетника. При цьому враховується у цьому доході рівень такої мінімальної заробітної плати, яка б дозволила людині повноцінно жити і працювати. Виходячи з цієї опорної цифри, заробітну плату президентові слід установити такою, щоб вона разом із його іншими доходами не перевищувала середнього заробітку звичайного громадянина, більше ніж, наприклад, у чотири рази.

Якщо середня зарплата бюджетника складає, наприклад, 3 тис. грн./місяць. то заробітна плата президента не може перевищувати 12 тис. грн./місяць. Зі зростанням добробуту населення, зростатиме і платня президента, а за цим потягнеться і весь соціальний ланцюг.

Зарплата прем’єра, як і голови Верховної Ради, має складати 95% від зарплати президента, заступників — 90%, міністрів і народних депутатів — 85%, і так по ієрархічній драбинці аж донизу.

Настав час перестати фальшивити і привести у відповідність слова і практичні дії. Я ненавиджу наше мавпування перед Європою, Америкою. Але все-таки у чужих людей треба вчитися. Свого часу під час зустрічі Брежнєва з президентом США Фордом Леонід Ілліч подарував тому хутрову шапку. Вона дуже сподобалась президенту, але він відмовився від подарунку, бо її вартість перевищувала норму, яка визначала статус подарунка. Другий приклад із життя великих тієї ж Америки. Біллу Клінтону, як музиканту, подарували кларнет із золотими клавішами. Через це він виявився дорогим. Питання, чи може Президент прийняти цей подарунок, розглядав Сенат США. Оце вам приклади того, що закони і правила етикету країни повинні виконувати всі в однаковій мірі.

 

То хто ж має бути господарем у нашому домі?!

Джерелом влади є народ. Кожна людина — творіння Боже. І не важливо, чи є хтось лідером, а хтось — пастухом. Перед Богом усі вони рівні.

Я народився, нікого не питаючи, як, наразі, і мене ніхто не питав. Але я народився і маю право на повітря, сонце, воду, самореалізацію тощо.

Права людини — права, які кожен має лише тому, що він є людиною, і якими всі люди володіють однаковою мірою і які є невід’ємними. Вони є соціальними і політичними гарантіями, необхідними для захисту особи від посягань на людську гідність, з чийого б то не було боку: держави, громади, окремої особи тощо.

Людина — явище соціальне, вона не може жити кожна окремо, ізольованою одна від одної. Необхідна взаємодія між суб’єктами суспільного життя, а відтак — управління. Управляти ж всі всім разом не можуть. Виникає об’єктивна потреба у створенні певних структур, які будуть виконувати потрібні громадянам функції; а також у доборі людей, здатних очолити ці структури. Іншими словами, виникає потреба у формуванні органів влади. І тут починається найцікавіше.

Отже, народ є сувереном і влада належить тільки йому. Під час виборів народ передає свої владні повноваження депутатам через відповідні відмітки у бюлетенях для голосування. Після цього влада переходить до відповідного виборного органу, який формується обраними депутатами: Верховна Рада України, обласні, районні, селищні та сільські ради депутатів. Прямим голосуванням обирається також Президент України. Президент України і Верховна Рада України формують у відповідності до Конституції України виконавські структури, судові органи, органи управління тощо. Після цього повинна починатися практична робота щодо втілення у життя країни Передвиборчої програми президента, передвиборчих програм депутатів усіх рівнів. Але на практиці дуже часто стикаємося з тим, що пройшовши вибори, обранці забувають про свої програми і зосереджують зусилля на досягненні цілей, які жодного стосунку до проблем їхніх виборців не мають.

Скажімо, сталася осічка: депутат чи президент виявилися не тими людьми, якими вони себе представляли народу на виборах. Їх по-трібно замінити. Як? Спробуйте це зараз зробити. Наприклад, проведіть імпічмент Президента. Дзуськи. Процедура так закручена, що здійснити її практично неможливо. З депутатами теж ненабагато простіше. Але й вважати нормальним це свавілля, коли депутата, обраного народом, позбавляють мандата шестеро суддів адмініс-тративного суду, яких народ не обирав, а хтось призначив, теж не можна. Один із можливих заходів такий: кожен виборець, який проголосував за свого депутата і президента, має його програму, яка вважається мандатом довіри. Для зручності його (мандат) можна замінити пластиковою карткою. Необхідно тільки відпрацювати технічну сторону, як це робити, щоб не порушити таємність виборів. Головне — це можливо. І як тільки обрана особа починає поводитися неадекватно, виборець здає мандат довіри у виборчу комісію, чи в комітет виборців, організаційно питання теж потрібно вирішити. Набралося, наприклад, 20% виборців (який відсоток — теж треба законодавчо оформити), які не довіряють тобі, — все, на тому повноваження закінчилися.

Та ж сама процедура проводиться в разі потреби і з Президентом України. Все чесно, чисто і надійно. Влада дійсно належить народові весь час і нікому більше! Впровадження такого підходу має величезне стратегічне значення: він дозволяє усвідомлено, поступово та ненасильницьки формувати якісно нові суспільні структури з реалізацією владних повноважень всіх дієздатних членів суспільства особисто.

Це ми розглянули механізм контролю за втіленням обіцяного виборними особами. Але існує ціла армія чиновників, які практично втілюють в життя ці обіцянки. Їх також утримує на своїй шиї народ за рахунок державного або місцевого бюджетів, джерелом наповнення яких є податки, різні збори і побори, які ми з вами, тобто всі громадяни, своєю працею створюємо. Отже, це чиновництво — теж на службі у народу, а, відтак, повинно бути підконтрольним йому.

Після призначення на ту чи іншу посаду кожен чиновник приймає публічно присягу на вірність чесно служити громаді, яка його утримує (місцеві бюджети), або яку він обслуговує (державний бюд-жет). І якщо представники громади звертаються до нього, то він зобов’язаний зустрітися з ними, а не ховатися за закритими дверима чи вікнами, виглядаючи в щілини. Таке чиновницьке бюрократичне мурло повинно бути негайно звільненим з роботи з наступним провітрюванням кабінету, де він сидів. На його місці повинен бути істинний слуга народу.